Всі публікації.

В.Слєпченко

Шевченкіана Володимира Слєпченка.

/Бушак Станіслав Михайлович, – мистецтвознавець, член Національної спілки художників України/

Шевченківська тема в творчості українських митців – природна і органічна. Духовний пророк українського народу, його палаюче живоносне слово, щедрість його різнобічного таланту та майже неймовірний драматизм життя великої людини приваблювали в минулому і продовжують приваблювати нині багатьох митців, інтелектуалів, політиків, звичайних пересічних людей. В душі кожного українця звучить струна, котра резонує з безсмертними рядками великого Кобзаря, або з його живописними творами, або з епізодами його багатогранного життя.

Українська Шевченкіана багата, розгалужена і багатопланова. Це і твори на мотиви біографії Тараса Григоровича, і навіяні рядками його поетичних та прозових творів, і пов‘язані з місцями його життя, проживання та мандрівок, і відлунням постаті Генія в українській та світовій культурах.

Окреме місце в Шевченкіані посідає сам портретний образ Шевченка в різні періоди його життя – від раннього дитинства до смерті, котра наступила надзвичайно рано – всього лише у 47 років. В зрілий період життя ми маємо не лише автопортрети самого Тараса, але і портрети поета роботи інших митців, з якими його зводило життя. Це, зокрема твір Василя Штернберга – «Портрет Шевченка» (1840) – на той час студента Академії художеств; Михайла Башилова – на фронтиспісі рукописного «Кобзаря» (1844) – трохи шаржований малюнок вже знаменитого поета, автора опублікованих книг – першого «Кобзаря» (1840 ) та поеми «Гайдамаки» (1841); Василя Петровича Верещагіна – «Шевченко на смертному одрі» (1861). Відомі також 10 прижиттєвих фотографій Шевченка періоду після заслання (1958-1960-го років), так як на цей час фотографія робила лише перші кроки.

Один з цих фотознімків, де Шевченко зображений в кожусі та смушковій шапці, був надзвичайно розтиражований і став свого роду ледь чи не візуальною візитівкою великого поета, свідченням та доказом його приналежності до українського народу («малоросcийской народности» – за офіційним формулюванням того часу). Автором цієї знаменитої фотографії був російський художник і фотограф швейцарського походження Андрій Деньєр, котрий, як і Шевченко навчався в Академії художеств. Погрудне зображення поета його роботи (1859) стало основою для портретів, створених багатьма художниками, зокрема Іваном Крамським, Фотієм Красицьким, Миколою Мурашком, Антоном Манастирським та багатьма іншими.

В той же час, окрім зображень наявна велика кількість спогадів сучасників Шевченка, які описали його зовнішність, темперамент, особливості поведінки в різноманітних ситуаціях, характерні реакції суспільної поведінки.

Таким чином, існує досить значна фактографічна база для створення правдивого образу великого поета. В контексті цього здається, що здивувати громадськість якоюсь новою трактовкою образу Тараса Шевченка просто неможливо, одначе Володимирові Слєпченку це вдалося.

Восени 2012 року в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві відбулася персональна виставка митця до його 65 ліття на якій експонувався незвичний портрет Шевченка пензля Володимира Слєпченка (2011).

Пізніше, коли твір став власністю музею, розпочалося його нове, яскраве і тріумфальне життя. Портрет потрапляє до експозиції «Несподіваний Шевченко», потім на виставку «Образ Тараса Шевченка у творчості видатних художників» із колекції Національного музею Тараса Шевченка в Черкаському музеї «Кобзаря», а по поверненню до Києва, експонується в Національного музею Тараса Шевченка на виставці скарбів музею. Президент Петро Порошенко вручає на його тлі нагороди лауреатам Шевченківської премії 2016 року, відгукуються на цей твір відомі мистецтвознавці Тетяна Чуйко (заступник Генерального директора Національного музею Тараса Шевченка у Києві) і Дмитро Степовик (експерт з релігійного мистецтва, доктор мистецтвознавства і філософії) та інші.

Чим же заслужив цей твір такої уваги до себе? Насамперед – незвичним композиційно-образним вирішенням. Обличчя поета написано в умовному просторі, без будь-яких супроводжуючих деталей, які б мали хоча б щонайменше супроводжуюче історичне чи побутове навантаження. Шевченко в інтерпретації Володимира Слєпченка виступає як Явище Всленське, як Комічний згусток Духу, явлений нашому народові у Вічності. Він і позачасовий і водночас реально-конкретний у своїй явленій іпостасі. Ми бачимо людину близько тридцяти п‘яти-сорока років – у розквіті своєї чоловічої краси та фізичної привабливості, з проникливим трохи іронічним та відстороненим поглядом людини, котра пізнала і Добро, і Зло, і Несправедливість, і Мудрість світу сього.

За віком, явленим на картині, це – Шевченко доби Солдатчини, часів військової неволі, якій він віддав свої найкращі десять літ життя із височайшим «запретом писать и рисовать», де в неможливих і нелюдських для творчої людини умовах він міг створити ще десятки поетичних та мистецьких шедеврів – для України, для всього світу, для кожного із нас.

А ще – зруйноване особисте життя, відсутність сім‘ї, дітей, родинного затишку, нормального людського побуту.

Слєпченко назвав свій шедевр дуже точно, використавши рядки з вірша поета цього періоду – «Лічу в неволі дні і ночі», відомого у двох редакціях. Перша з них створена у січні-квітні 1850 року в Оренбурзі по завершенні Шевченком четвертого року заслання, а друга написана 1858 року в Петербурзі, в перший рік після звільнення поета та його тріумфального повернення до громадського життя.

В цій медитативній елегії дуже гостро звучать теми людської самотності і водночас – людської гідності, тема здатності особистості до опору найтяжчим випробуванням долі та її стійкості перед життєвими викликами, а головне – самоповаги та нездоланності вільного гордого козацького духу.

-

Ще однією знаковою особливістю цього унікального портрета Шевченка є те, що в ньому втілилася неповторна формально-образна стилістика техніки живописного письма Володимира Слєпченка, якій він дав назву «Арт-Лайн». Суть її в тому, щоб внести в картину Динаміку, Рух, а відтак надати статичній за самою своєю природою реалістичній формі часових трансформацій. Але як це зробити, адже трансформація форми неминуче приводить до її деформації. Ми вже бачили щось подібне в портретних (та сюжетних) образах Пікассо та інших майстрів авангарду, у яких деформація форми обличчя залишала від цілісного образу людини, створеного Природою та Богом, лише слабке відлуння його ідентичності, якусь жалюгідну, а то й страхітливо- карикатурну пародію на її живий першообраз.

Цей воістину, здавалося б, неможливий для розв‘язання парадокс, Слєпченку вдалося вирішити за рахунок використання системи пульсуючих кольорових мазків певної просторової спрямованості (як то в даному портреті Тараса Шевченка «Лічу в неволі дні і ночі» – горизонтальних).

Майстер використовує мазки довгі і короткі, широкі і вузькі, темні і світлі, акцентує емоційне сприйняття образу їх кольоровим наповненням. Нижня частина твору будується за рахунок більш «важких» – темних мазків та кольорів, а верхня – «легших» – менших та світліших. За рахунок цього обличчя Кобзаря ніби позбавляється своєї буденної бренної матеріальності, відривається від Землі і злітає до Небес, являючи нам свою безсмертну духовну сутність.

За рахунок використання художником авторської стилістики АРТ-ЛАЙНу, образ Шевченка ніби оживає. Він пульсує, дихає, рухається, перебуваючи в єдиних ритмах з Космосом, стає зримою частиною безсмертного Всесвіту, який його породив, наділивши тим самим своїми найважливішими якостями, насамперед – Безсмертним Життям.

Вважаю полотно Володимира Слєпченка не лише значним творчим успіхом самого майстра, а й великим мистецьким здобутком усього сучасного українського мистецтва, вагомим внеском в національну Шевченкіану. Він переконливо засвідчив мистецькому загалу Слєпченка – мислителя, Слєпченка – новатора, Слєпченка – видатного реформатора художньої мови сучасного образотворчого мистецтва.

Портрет Шевченка 2011-го року став етапним у творчості Слєпченка. Ніби сам дух великого Тараса явився митцеві, започаткувавши потужний сплеск його небуденного таланту. У Володимира з‘явилася ідея створити низку портретів українців – носіїв шевченкового Духу. Наступного 2012-го року з‘явилися портрети Василя Стуса та Ліни Костенко, які започаткували проект «Обрані часом». Невдовзі він розділився на дві серії – «Образи великих українців» та «Генії світової цивілізації». На нинішній час перша серія налічує понад 50 творів, а друга – 12.

Шевченкова тема в мистецькому доробку майстра з‘явилася не раптово і не в останні роки. Слєпченко згадує, як по закінченню Другої світової війни, після повернення з фронту, було репресовано його батька лише за те, що він – вчитель і директор, читав в школі українського міста Олексіївки на Білгородщині українською мовою вірші з шевченкового «Кобзаря» та з поетичної спадщини Григорія Сковороди. Батько попав у сталінські табори, сім‘я розпалася, а малого Володю, якому на той час виповнилося лише півтора місяці, життя закинуло спочатку на Донбас, а потім до обласного міста Іваново в Росії, де він п‘ять років навчався в місцевому художньому училищі.

-

З часом у юнака розвинулася ностальгія за Україною і він повертається до Донбасу, де в газеті «Радянська Донеччина» (від 14 січня 1968 року) з‘являється триптих з його ліногравюр на шевченківську тематику.

В центрі триптиху 1967-го року створення – погрудний образ задумливого поета ( «І день іде, і ніч іде..»), котрий, міцно стиснувши підборіддя правою рукою, задумливо дивиться на глядача. Фон гравюри передає буремний стан його зболеної душі.

Зліва від нього – сліпий кобзар, який стоячи співає, граючи на бандурі. Його оточують люди – п‘ятеро чоловіків і молода жінка. Всі задумливі, серйозні, заглиблені в текст лунаючої пісні. Твір має назву «Кобзар».

Права частина триптиху – «Сійся – родися» зображує українську дівчину в національному одязі, котра танцює на тлі хлібного поля, обіймаючи сонце-соняшник. Твір символічний, він оспівує щедрість української землі та її урожайних нив.

Не дивлячись на певні недоліки композиційного та образного вирішення, пов‘язані з віком митця (йому було усього 20 років), триптих підкупає своєю щирістю та професіоналізмом технічного вирішення серйозної розлогої теми – значення постаті та творчості Шевченка у духовному житті України. Цікаво й те, що цикл було схвально прийнято головним редактором видання ( це був офіційний орган Донецького обкому ЦК Компартії України), а оригінали твору, тобто відбитки ліногравюр, висіли на стінах робочого кабінету редактора.

Закінчивши Іванівське художнє училище у 1968 р. та отримавши звання «живописець-викладач», Слєпченко повертається на рідні терени і поселяється в містечку Українськ Донецької області, працюючи там за фахом на шахті-гігант «Україна». Тут ним було створено низку монументальних творів для адміністративних приміщень шахти, в яких молодий митець передав своє щире синівське відношення до рідної землі та її багатої історії. Зокрема, тема великої фрески «Родина», де зображено молоду сім‘ю ( батька та матір з дитиною на руках на тлі весняного квітучого саду), навіяна знаменитими шевченківськими рядками – «і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

В 1988 р.. Слєпченко створює велику станкову графічну композицію «Шевченко після заслання» (змішана техніка, туш, перо на картоні), котра нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві. Вона являє собою погрудний портрет поета, котрий занурений у спогади про своє важке, вже минаюче життя, фрагменти якого виринають, мов уривки сновидінь, у нього за спиною. Тут і батьківська хата, де в 40 років «ще молодою, у могилу нужда та праця положила» його матір Катерину Якимівну Бойко коли малий Тарас у дев‘ять років став сиротою і змушений був пасти людям «ягняток за селом», і казенні придорожні верстові стовпи Російської імперії як спогад про «Сибір несходиму» та його десятирічну солдатчину у спалених сонцем казахстанських степах. Цей багатий на образні асоціації твір свідчить про значне зростання професійної майстерності 41-річного художника.

Нині Володимир Слєпченко – народний художник України, титулований живописець, визнаний майстер портретного жанру та історичної картини, творчість якого знають не лише на Батьківщині, але й у багатьох країнах світу.

Його життю та творчості присвячено п‘ять альбомів-монографій з розлогими текстовими коментарями, не говорячи вже про газетні та журнальні статті. У 1999 році він зі Львова перебрався до Києва, де плідно працює як живописець та веде активну громадську діяльність. Митець чутливо тримає свою руку на пульсі часу, такому багатому на драматичні події початку третього тисячоліття світової історії. Одним з найголовніших напрямків його творчості є мистецький літопис сучасної української історії ХХІ ст. в сюжетних картинах та портретах.

-
-

В останні роки «Шевченкіана» Володимира Слєпченка поповнилася двома цікавими живописними полотнами – «Сновидіння» (2014) та «Побратими» (2016).

В символічній картині «Сновидіння» (2014) митець зобразив Тараса Шевченка в чотирьох часових іпостасях відразу – 1) юного художника періоду навчання в Академії художеств (пише свій перший живописний шедевр – полотно «Катерина»); 2) широкопопулярного поета, періоду проживання у Києві, мандрівок Україною та роботи в «Археографічній комісії» і Київському університеті, 1843 -1847 років (пише уночі при світлі свічі свої революційні вірші); 3) доби Солдатчини і заслання до Казахстану (на тлі вітрильника і Аральського моря), 4) останніх років життя (на тлі того ж самого СанктПетербурга, де Тарас Григорович починав свій творчий шлях як поет та художник).

У цій картині Слєпченко використав притаманний йому композиційний прийом – єдина композицій розбита вертикальними лініями на три частини. У першій (зліва направо) зображено чотири біографічні різновікові іпостасі Шевченка, у другій – постать Катерини (образ з його одноіменної поеми (1938) та картини (1842), у третій – козак-бандурист (за мотивами поеми «Сліпий (Невольник)» (1845).

У творі свідомо поєднано різночасові плани – реальний та уявний, історичний та мистецький, а також – дві грані обдарування Шевченка, які нерозривно сплелися в його особистості – Великого Майстра слова та пензля. І ще: ліва частина полотна написана в холодних тонах (символ важкого страдницького земного життя Тараса), в той час як права – в теплих, золотистих, що символізує безсмертну славу шевченкових літературних та мистецьких творів, породжених героїчною та трагічною історією України. Сяйвом золота, як у німбах на іконах, оповита постать Катерини – цієї української Мадонни, Берегині нашого народу.

Твір «Побратими» виник як реакція Володимира Слєпченка на реальні події сучасної української історії – Майдан, Революція Гідності, війна на Донбасі. Тема твору – Тарас Шевченко як духовний Провідник і Вождь нашого народу у цей переломний період вітчизняної історії.

Відправним імпульсом для написання картини був той факт, що після царського суду над членами Кирило-Мефодіївського братства, Шевченка, для покарання і перевиховання, було відправлено рядовим солдатом до 3-ї роти 5-го лінійного батальону Оренбургського окремого корпусу. Цей батальйон ніс службу в Орській фортеці, побудованій в межиріччі рік Урал та Ор. Тут і проходив свою 10-літню військову службу-заслання «с запретом писать и рисовать» Тарас Григорович.

З початком військових дій на Донбасі, до яких була прикута увага усього світу, у Слєпченка, котрий відвідував поранених українських бійців в Центральному військовому госпіталі на Печерську, з‘явилася ідея написати цю картину-метафору. В центрі її сам поет періоду заслання у військовій формі того часу, на його голові – солдатський кашкет з написом «3Р» – тобто «Третя рота». Позаду – портрети трьох реальних бійців 3-ї роти 5-го батальону аеромобільної бригади ЗСУ, котрі воювали під Іловайськом та в Донецькому аеропорту. З них два (ліворуч та праворуч) – залишилися живими, а третій – на задньому плані, їх побратим, загинув смертю героя (його портрет написано з фотографії). Хлопці розповідали, що у короткі паузи поміж запеклими боями, коли усюди біля них чигала люта смерть, бойовий дух українських бійців підтримували рядки з поезій Кобзаря та пісні на його тексти. Воїни посміхаються (бо вони вижили смерті назло, але їхні посмішки гіркі, бо багато їх друзів полягло за волю рідного народу, за незалежністьУкраїни. У цій боротьбі незримо з ними був і Шевченко – їх побратим із третьої роти. В руці він тримає замальовки Донецького терміналу, де бойовий дух українського війська зламав психологічний хребет сепаратистів та російських окупаційних військ.

Нині Володимир Слєпченко працює над новим твором своєї «Шевченкіани», котрий присвячений першому приїзду Тараса, тоді ще студента Академії, до садиби Качанівка на Чернігівщині, куди наприкінці травня 1843 р. він привіз його власнику Григорію Тарновському свій шедевр – картину «Катерина», написану 1942 р. в Петербурзі. Майстер вже виконав великий пастельний ескіз картини і нині працює над її живописним вирішенням та пластичними деталями. Полотно матиме таку ж саме назву, як і у Шевченка – «Катерина», хоча буде зовсім іншим за сюжетом та композицією самостійним твором.

«Шевченкіана» художника викликала велике зацікавлення шанувальників його творчості, зокрема в Китаї. У рамках проекту створення Музею Тараса Шевченка в Пекіні, відкриття якого зініційовано столичною китайською «Академією живопису та каліграфії», в одному з найбільших у світі музейних комплексів «World Art Museum» в Пекіні, вже нині експонується унікальна спільна українсько-китайська мистецька виставка «Нев‘януча слава. Шана Тарасові Шевченку». Серед експонатів цієї виставки представлена і картина Володимира Слепченка – «Портрет Тараса Шевченка» (2011), котра започаткувала серію портретних творів майстра «Обрані часом».

12 вересня 2016р. www.slepchenko.com.ua

НІКЗ Качанівка, НИКЗ Качановка, сайт Качановка, палац Качанівка, заповідник Качанівка, заповедник Качановка, Тарновський, Буренко, kachanovka, Черниговской области, Ичнянского района