Всі публікації.

Валентина фабриченко – організатор екскурсій І-ї категорії НІКЗ «Качанівка»

Композитор – цілитель (до 205 річниці від дня народження)

Славетну сторінку в історії української культури відкрив Семен Гулак-Атемовський як композитор, оперний співак, драматург, творець української опери.

Семен Степанович Гулак-Артемовський народився 4 лютого 1813 року в містечку Городище колишньої Київської губернії(нині Черкащина). Закінчивши повітове духовне училище, він продовжив здобувати освіту у Київській духовній семінарії, де навчався його середній брат Павло. У Семена бав чудовий голос. Тому київський митрополит Є. Болховитонов дав розпорядження зарахувати С. Гулака-Артемовського до хору, що співав у Софіївському соборі та Михайлівському Золотоверхому монастирі.
Раптова смерть батька у 1829 році вразила Семена. На нього навалилася іще одна біда. У зв’язку з мутацією голосу його звільнили з хору, а потім відрахували і з училища, давши таку характеристику: « Учень вищого відділення Київського духовного повітового училища С. Гулак-Артемовський поведінки чесної, здібностей не худих, але по ліності рідко з’являвся в училищі». Це було влітку 1830 року. і тут на допомогу прийшов митрополит. Він дав вказівку зарахувати Семена до складу хору київського вікарія,що співав у Михайлівському монастирі. Саме тут сформувався і розвинувся в Гулака-Артемовського голос,який так вразив Глінку.
У 1838 році в житті Гулака-Артемовського сталася важлива подія, що визначила його подальшу долю. Його спів почув композитор Михайло Глінка, який якраз приїхав в Україну для набору співаків для Придворної капели. Послухавши Семена і поспілкувавшись з ним, Глінка вирішив допомогти юнакові, якому вже йшов двадцять п’ятий рік, визначити його життєву дорогу. До того ж композитору стало відомо, що Семен Степанович не хоче присвячувати життя церковній справі. І Михайло Глінка звернувся до нового митрополита Київського і Галицького Філарета з проханням відпустити С. Гулака до Придворної імператорської капели. Митрополит не міг відмовити, бо був наказ Миколи 1 сприяти Глінці у пошуках талановитих співаків. У свідоцтві, яке було видане перед від‘їздом, сказано, що пред’явник цього документа «учень середнього відділення Київської духовної семінарії, Семен Гулак-Артемовський, єпархії Київської, містечка Городище, померлого священика Стефана син… навчався у нижньому і вищому відділеннях Київського духовного повітового училища, протягом 4 років навчався латинської і грецької мов, російської і слов’янської граматик, розширеного катехізису, священної історії, арифметики, географії, церковного статуту і мовного співу».
Семен Гулак-Артемовський вперше приїздить до Качанівки влітку 1838 року у 25-річному віці разом з Глінкою. Початок його творчого шляху тісно пов’язаний також з перебуванням у садибі одночасно з великим художником-пейзажистом Штернбергом та поетом Забілою. Цей на перший погляд малозначущий факт перебування в Качанівці став першим кроком на його шляху до вершини світової слави. В Качанівці Глінка для Гулака-Артемовського поклав на оркестр елегію Й.Генішти «Шуми, шуми.» на вірші Пушкіна, яку ще зовсім молодий співак виконував в місцевий церкві. В.І.Штернберг, який гостював у цей період в садибі, малює картину «Гра в піжмурки», де серед інших портретів глядачів є і портрет Михайла Глінки. З Качанівки Михайло Глінка разом з Гулаком-Артемовським поїхали до Петербурга, де уклали контракт з імператорською оперою. Михайло Іванович продовжував підтримувати свого учня, добився його включення до складу виконавців опери «Руслан і Людмила».
Успіхи молодого українця були разючі. На одній з вечірок на квартирі композитора приймається рішення відправити Семена Гулака-Артемовського на навчання до Італії. У 1839 році М.Глінка, П.Степанов, В.Волконський влаштовують благодійний концерт, а гроші за нього дають співакові для навчання у Парижі та Флоренції. Співак блискуче виконав партії в операх «Лючія ді Ламмермур», «Доніціанті», та «Беатріче ді Тенда» в Берліні. На Флорентійській оперній сцені він виступав лише один сезон, а потім повернувся до Петербурга, де як соліст імператорської опери впродовж 22 років виступав на сцені і виконав понад 50 партій переважно з італійського репертуару. На одній із вистав був присутній Тарас Шевченко, який пізніше писав у листі в Качанівку до Григорія Тарновського з цього приводу: «А ось що шкода, що Ви сю зиму не приїхали, у нас була виставка в Академії і дуже добра. А тепер через день дають «Руслана і Людмилу». Так що то за опера так ну!, а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш – далебі правда! Добрий співака, нічого не сказать». Семен Гулак-Артемовський високо цінував дружбу з Т.Г.Шевченком. як стверджують дослідники, сам Гулак і Шевченко зустрілися в перші роки перебування Семена Степановича в Петербурзі. Ще в 1839 році Шевченко виконав аквареллю з натури портрет С.С.Гулака-Артемовського. Незважаючи на заборону влади, Гулак-Артемовський листувався з поетом на засланні, переказував йому гроші – нібито оплату за написаний Шевченком його портрет.
Повернувшись із заслання, Шевченко багато вечорів проводив в сім’ї Семена Степановича, де читав свої вірші. Тоді ж Тарас Шнвченко опублікував багато спогадів про зустрічі з Гулаком-Артемовським в «Журналі». Дуже важко переживав смерть поета Семен Степанович. 27 трааавня 1861 року відбувся концерт, присвячений пам’яті Шевченка. Зароблені гроші були відправлені родичам покійного. Гулак виконував на вечорі улюблені пісні Тараса. Сценічний репертуар і клопітка робота в театрі сприяла виявленню його композиторських здібностей. У 1862-1863 роках він написав лірико-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм». Сюжет твору підказав йому М. Костомаров. Прм’єра відбулася в 1863 році у Маріїнському театрі Петербурга, наступного року – у Большому театрі в Москві. Партію Карася виконував сам композитор. Однак через утиски української культури з боку уряду царська цензура майже 20 років забороняла постановку опери. Це творіння великого майстра стало міцним підґрунтям національного мистецтва. 7 грудня1865 року дирекція театрів звільняє Семена Степановича через втрату голосу і була призначена пенсія. В Москві Гулак-Артемовський захопився модним на той час на Заході спіритизмом, від предків-козаків він успадкував дар характерника-цілителя. Ще в Петербурзі співакові вдалося отримати офіційний дозвіл на таку діяльність. У Москві С.Гулак-Артемовський оселився біля церкви Різдва у невеликому двоповерховому будиночку. Поголос про лікувальні сеанси колишнього уславленого співака ширилися з кожним днем. Процес лікування відбувався так. Семен Степанович запрошував до свого кабінету кількох хворих, просив їх звернутися по допомогу до Бога. Потім він піднімав над пляшками з водою руки і стояв так хвилин з п’ятнадцять. Після цього запитував пацієнтів про їхні відчуття. Одних кидало в жар, інші скаржились на озноб, когось уражав сильний біль. Цілитель просив їх зосередитися на своїх відчуттях, піднімав угору руки пильно дивлячись на присутніх. Дехто починав плакати, інші вмить засинали, багато хто стогнав. Сеанс тривав хвилин двадцять, після чого, всім давали випити зарядженої води. Після закінчення сеансу кожен пацієнт одержував флакон із зарядженою водою, яку цілитель радив пити як звичайний чай, категорично забороняючи вживати спиртне. Крім води, він заряджав і деревну олію, якою рекомендував змащувати хворі місця на шкірі. Лікував Гулак-Артемовський і своїм диханням, легенько дмухаючи на хворе місце. Багато з пацієнтів одужували на першому ж сеансі, іншим доводилося відвідувати цілителя тривалий час. Дві третини відвідувачів були прості селяни, з котрими він поводився, як дбайливий батько. Біля його оселі завжди була велика і строката юрба людей. Розмовляючи з хворими, Семен Степанович читав уголос з Євангелія, постійно промовляючи: аби вилікувати тіло людини, необхідно вилікувати душу. Коли пацієнт намагався віддячити, він відхиляв: «Це не мистецтво, а дар,- казав він,- і я не маю права брати за нього винагороду.» Він практикував понад 10 років, зцілив тисячі невиліковних хворих. Пам’ятав Семен Гулак-Артемовський своє походження, знав історію України, не цурався на чужині рідної мови. Семен Степанович мріяв про Українську державність. Працював над Конституцією ідеальної країни, текст якої велів покласти собі в труну.
Помер Семен Гулак-Артемовський у квітні 1873 року від запалення легень, похований в Москві на Ваганьковському кладовищі. З часом його могила була забута. Тільки завдяки старанням артистів Московського музичного театру ім. К.Станіславського місце його поховання було знайдено і відновлено. На могилі встановлена колона із вазою зверху. На колоні з одного боку нанесені ім’я, дати народження і смерті, а з другого – напис: «Композитор, співак, автор опери «Запорожець за Дунаєм».

Читати далі...

Ольга Захарченко – організатор екскурсій І-ї категорії НІКЗ «Качанівка»

Перший ілюстратор «Мертвих душ» М.В.Гоголя.

Олександр Олексійович Агін — художник, відомий як відмінний рисувальник, є основоположником російської жанрової ілюстрації.

Олександр Олексійович Агін народився 11 травня 1817 року у Псковській губернії. Батько його-поміщик, відставний офіцер кавалергардського полку О.П.Єлагін, а мати — кріпосна. Офіційного шлюбу між батьками не було, тож за традиціями того часу, майбутній художник, який народився поза офіційним шлюбом, отримав тільки скорочене прізвище свого батька. Рано залишившись сиротою, маючи на вихованні молодшого брата Василя, він все ж таки зумів, без підтримки зі сторони, вступити в 1834 році в Санкт-Петербургзьку Академію мистецтв. Закінчивши з успіхом за два роки загальномалювальні класи, потрапляє до класу портретного та історичного живопису, керівником якого був Карл Брюлов, який на той час був в розквіті слави. В протоколах Спілки преміювання художників, за свої малюнки Агін був нагороджений срібною медаллю Академії, а по закінченні її в 1839 році, отримав лиш звання учителя малювання, що і здивувало однодумців. Художник старанно працює над замовленим Спілкою великим циклом «Ветхий завет в картинках». Ця ідея була лиш на половину виконана, але академічні круги не раз хвалили художника за його майстерність володіти легким контурним малюнком. Паралельно Агін, разом з групою художників, бере участь у створенні ілюстрацій до збірника «Физиология Петербурга». Згодом в «Петербургском сборнике» з’явилися ілюстрації Агіна до поєми І.С.Тургенєва «Помещик», які високо оцінив Бєлінський.

Читати далі...

М.Ф.Біляшівський

Фабриченко Валентина – організатор екскурсій І-ї категорії НІКЗ «Качанівка»

Місце М.Ф.Біляшівського у формуванні колекції В.В.Тарновського.

(до 150-річчя з дня народження)

Біляшівський Микола Федотович – український археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, один із засновників та дійсний член Української Академії Наук з 1919 року.

Народився 24 жовтня 1867 року в м. Умані, у родині священика. Коли йому виповнилося чотири роки, після смерті матушки Марії, сім’я переїхала в Київ до родичів.

Початкову освіту Микола Федотович здобував у ІІ-й Київській гімназії. Історію у його класі викладав В.П.Науменко, у майбутньому ректор щомісячного історичного журналу «Кіевская старина». Заохочував Біляшівського до вивчення та збирання місцевої старовини директор Церковно-археологічного музею на Подолі Микола Петров. Ще гімназистом цікавиться нумізматикою.

Навчався з 1885р. по 1891р. у Київському університеті на юридичному факультеті, паралельно відвідував лекції з історії В.Б.Антоновича та А.В.Прахова, що віддвалило його від занять нумізматикою і змусило цілковито віддатись археології. В 1887 році Антонович запрошує Біляшівського , на той час ще студента, їхати з ним на розкопки. А через два роки Микола Федотович проводить розкопки вже самостійно.

В 1990 році археолог пішки подорожує правим берегом Дніпра до гирла річки Рось. У селян села Пекарів він натрапляє на багато речей давнини великокняжої доби, що приводить його на Княжу Гору.

Читати далі...

М.І.Костомаров

Трохименко Олена – організатор екскурсій НІКЗ «Качанівка»

Лицар історичної науки.

В цьому році виповнюється двісті років від дня народження визначного українського історика, професора, вченого, археолога, етнографа, публіциста, критика Миколи Івановича Костомарова (1817 – 1885).

Народився М.І.Костомаров 4 травня 1817 року, в с.Юрасівка Воронезької області в сім’ї поміщика. В 1833 році вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, де в основному склалися його смаки і уподобання.

Після захисту дисертації в 1844 році Костомаров М.І. отримує ступінь магістра історичних наук, працює вчителем гімназії в Рівному. У 1845 році його призначили вчителем Київської гімназії, а в 1846 році на засіданні вченої ради Київського університету обирають ад’юнкт-професором кафедри історії. Тут Микола Іванович зустрічає своє кохання – Аліну Крагельську, знаходить друзів і однодумців - О.Марковича, Т. Шевченка, за участю яких було створено Кирило-Мефодіївське товариство. М. І. Костомаров був автором програмних документів Товариства. Коли в 1847 році за доносом провокатора Товариство було розгромлене, то Т.Г.Шевченко був висланий в Орську кріпость на десять років без права писати і малювати, а М.І.Костомаров – на адміністративне поселення в Саратов, де провів 12 років.

Аліна Крагельська клопотала про покращення долі свого нареченого, але її мати рішуче виступила проти шлюбу з Миколою Костомаровим і з часом видала її заміж за полковника Марка Дмитровича Кісіля. У 1865 році, коли захворів М.Д.Кісіль, сім’я переїжджає з Києва до с.Дідівець, що на Прилуччині, у родовий маєток Кисілів, де вони і проживають до смерті Марка Дмитровича. (У 1870р. М.Д.Кисіль помер, залишивши дружину з трьома дітьми.)

Читати далі...

В.Слєпченко

Шевченкіана Володимира Слєпченка.

/Бушак Станіслав Михайлович, – мистецтвознавець, член Національної спілки художників України/

Шевченківська тема в творчості українських митців – природна і органічна. Духовний пророк українського народу, його палаюче живоносне слово, щедрість його різнобічного таланту та майже неймовірний драматизм життя великої людини приваблювали в минулому і продовжують приваблювати нині багатьох митців, інтелектуалів, політиків, звичайних пересічних людей. В душі кожного українця звучить струна, котра резонує з безсмертними рядками великого Кобзаря, або з його живописними творами, або з епізодами його багатогранного життя.

Українська Шевченкіана багата, розгалужена і багатопланова. Це і твори на мотиви біографії Тараса Григоровича, і навіяні рядками його поетичних та прозових творів, і пов‘язані з місцями його життя, проживання та мандрівок, і відлунням постаті Генія в українській та світовій культурах.

Окреме місце в Шевченкіані посідає сам портретний образ Шевченка в різні періоди його життя – від раннього дитинства до смерті, котра наступила надзвичайно рано – всього лише у 47 років. В зрілий період життя ми маємо не лише автопортрети самого Тараса, але і портрети поета роботи інших митців, з якими його зводило життя. Це, зокрема твір Василя Штернберга – «Портрет Шевченка» (1840) – на той час студента Академії художеств; Михайла Башилова – на фронтиспісі рукописного «Кобзаря» (1844) – трохи шаржований малюнок вже знаменитого поета, автора опублікованих книг – першого «Кобзаря» (1840 ) та поеми «Гайдамаки» (1841); Василя Петровича Верещагіна – «Шевченко на смертному одрі» (1861). Відомі також 10 прижиттєвих фотографій Шевченка періоду після заслання (1958-1960-го років), так як на цей час фотографія робила лише перші кроки.

Читати далі...

M.M.Ге

Захарченко О.Є., організатор екскурсій І категорії відділу науково-освітньої роботи НІКЗ «Качанівка».

Ічнянщина у долі Миколи Миколайовича Ге (1831-1894).

(до 185-річчя від дня народження)

Микола Миколайович Ге був однією з центральних постатей українського мистецтва другої половини попереднього століття. Він майстер історичної картини, професор портретного живопису, неперевершений художник релігійних полотен, активний учасник Товариства пересувних виставок (член правління і навіть скарбник), скульптор. Відзначився доброчинною діяльністю, матеріально допомагав голодуючим, нужденним митцям, студентам, ініціював збір коштів на пам’ятник М. Гоголю в Ніжині

Історія роду Миколи Ге по батьківській лінії бере початок у Франції. Його прадід (очевидно, рятуючись від революції) емігрував у Росію. Поселився в Москві, завів фабрику. А далі на генеалогічному древі з’являється українська галузка: дід художника Осип Ге одружився з полтавською красунею Дарією Яківною Коростовцевою, дочкою тамтешнього поміщика. Дарія Яківна замінила Миколі матір, бо рідна померла. У дівоцтві мати мала прізвище Садовська, і Ге в домашніх суперечках гаряче доводив, що вона була не польського кореня, а українського. Крім Миколи, сиротами залишилися також два його старші брати, Осип і Григорій.

Микола Миколайович Ге народився у Воронежі 15 лютого (ст. ст.) 1831 р. Мати майбутнього художника померла під час холери, коли синові було всього три місяці. Батько служив офіцером у російській армії та після смерті дружини, одружившись удруге, переїхав з родиною до Києва. А згодом купив маєток у селі Попелюхи Могилівського повіту, куди щоліта відправляли маленького Миколку з нянею Наташею. Дуже вражало хлопчика кріпацтво, особливо його зворушив випадок, коли з-поміж інших речей на возі в мішку привезли хлопчика Платончика, якого купили за 25 карбованців. Згадуючи дитинство, чи не найніжніші слова Микола адресував саме їй своїй "няні Наташі". Батько був дуже суворою людиною і за його повелінням щосуботи в конюшні били кріпаків - і винних, і невинних ("щоб не псувалися"). Микола любив коней, проте стайню ненавидів. Йому змалку було знайоме почуття жалю, запам’ятав Микола і сльози няньки.

Читати далі...

В.Серов. Портрет Врубеля.

Валентина Фабриченко, організатор екскурсій НІКЗ «Качанівка».

Художник на всі часи.

(до 165-річчя від дня народження М.К. Бодаревського).

Неодноразово Чернігівщину і славозвісну Качанівську садибу відвідував і художник Михайло Олександрович Врубель, якому в березні, цього року виповнилося 160 років від дня народження. Творчість Михайла Врубеля – одне з найзначніших і найзагадковіших явищ мистецтва кінця ХІХ – поч. ХХ століття. Народився М.О. Врубель в Омську 17 березня 1856 року в сім’ї військового юриста. Його батько за походженням поляк, мати з відомого роду Басаргіних, померла, коли хлопчику було три роки. Малювати хлопчик почав рано, і батько помітивши цей хист, намагався сприяти розвитку художнього обдарування. Крім малювання Михайло цікавиться історією, музикою, поезією, театром. Початкову освіту художник здобув в Одеській гімназії, потім вступає до Петербурзького університету на юридичний факультет і у вечірні години професійно навчається малюванню у класі професора П.П.Чистякова. Нарешті в 1880 р. Михайло стає студентом Академії художеств. Він знову потрапив у майстерню П.П.Чистякова і невдовзі став його улюбленим учнем. Дружба з молодим Сєровим, знайомство з Рєпіним мали на нього сильний вплив. Врубель малює й пише аквареллю без втоми, не припиняючи вивчати закони старого мистецтва.

У 1884 році Михайло Врубель залишив академію. Він пристав на пропозицію О.В.Прахова переїхати до Києва й очолити там роботи з реставрації живопису в древній Кирилівській церкві, згодом працює над ескізами для Володимирського собору. Про київський період він зберіг спогади, як про кращі роки свого життя. В цей же час художник знайомиться з родиною Якова Васильовича Тарновського, братом Василя Васильовича Тарновського, власника Качанівської садиби.

Читати далі...

М.К. Бодаревського

О.М.Петренко, завідувач відділу науково-освітньої роботи НІКЗ "Качанівка".

Урочистості в Качанівці.
(до 165-річчя від дня народження М.К. Бодаревського).

Якщо розкрити сімейний альбом Тарновських з автографами гостей і переглянути його, далеко не всіх зацікавить прізвище Миколи Корніловича Бодаревського. Серед мистецьких кіл вважається, що ім'я цього художника несправедливо забуте. Втім, саме він розкрив для нас неповторні сторінки із життя качанівської садиби, які до сьогодні зігрівають душу всіх, хто не байдужий до історії Качанівки та її славних традицій.

Життя і творчість художника тісно пов'язані з Україною. Народився він в Одесі 1850 року і був нащадком дворянського роду молдавських господарів Чегодар – Бодарескул. Ріс і виховувався у небагатій сім'ї титулярного радника. Помітивши хист сина до малювання, батьки всіляко розвивали і заохочували цей дар і віддали хлопчика до рисувальної школи Одеського товариства сприяння красних мистецтв, котра перебувала під егідою столичної Імператорської Академії мистецтв. Пізніше Микола Корнілович закінчив і цей заклад, де блискуче навчався з 1869 до 1873 року у класі історичного живопису. Під час навчання в Академії викладачі вважали його одним із кращих учнів: за свої твори майбутній академік отримав чотири срібних і дві золоті медалі.

Творчий діапазон художника був надзвичайно широким; він міг з рівним успіхом писати все, що завгодно: полотна історичної і релігійної тематики, пейзажі, портрети, в тому числі і салонні, жанрові сцени. Але відомим Бодаревський став завдяки портретному живопису.

Читати далі...

фото В.Тарновського

Захарченко О.Є., Організатор екскурсій НІКЗ «Качанівка».

Власник Качанівки - товариш Гоголя.

Він думає тільки про ту користь, яку можна принести...,
і дитинно відданий цій думці, до того,
що зовсім не турбується про себе, винагороджують його чи ні.
Для нього немає чинів, ні підвищень, ні шанолюбства.
М.В.Гоголь.

Завдяки освіченій та ерудованій підготовці В.В. Тарновський (старший) мав змогу у 1820р. вступити до щойно відкритого в Ніжині елітного навчального закладу – Ліцею вищих наук князя Безбородько і який блискуче закінчив 1826 року.

Вже в роки навчання у Ніжинській гімназії В. В. Тарновський (старший) товаришував із письменником Н. Кукольником (сином померлого першого директора гімназії), Г. Висоцьким, а особливо, з Миколою Гоголем та Петром Рєдкіним, дружні стосунки з якими залишились на все життя. В Ніжині вони разом видавали рукописний журнал, організовували театральні вистави, в яких самі ж були і авторами. Старанного, здібного до наукової діяльності випускника було рекомендовано до вступу в Московський імператорський університет, де закінчив В.Тарновський юридичний факультет, здобувши ступінь кандидата права. Дружні стосунки між Гоголем і Тарновським, з огляду студентів, видавалися дуже дивні. В.Любич-Романович згадує: «…Гоголь був для нас об’єктом забави, гострих насмішок… Гоголь, бувало, то кричав козлом, ходячи по своїй кімнаті, то співав півнем серед ночі, то хрюкав свинею. Він зазначав, що хотів би бути в товаристві свиней, а не людей». За спогадами багатьох викладачів, Гоголь не знав російської граматики, не любив іноземні мови, одним словом він дуже погано вчився. А коли згодом він став письменником, то викладачі Ліцею вищих наук князя Безбородько були здивовані. Тарновський же навпаки, вважав Гоголя талановитою, щирою людиною, яка поважала бідних. Але попри всі дивацтва, у гімназії М.Гоголь ніколи не порушував дисципліну, був чемним, любив книги. Він часто студентам читав свої твори, за що і отримував гостру критику.

Читати далі...

М.В.Тарновський

Л.І.Клочко, Старший науковий співробітник НІКЗ «Качанівка».

Щось таки в тих Тарновських є!

Про Качанівку та її господарів написано багато. Всім добре відомі постаті Григорія Степановича, Василя Васильовича Тарновського – старшого та В.В.Тарновського - молодшого. Та варто згадати і ще одного представника з цієї родини. Це Михайло Володимирович Тарновський - племінник Василя Васильовича Тарновського - молодшого. Саме він є автором блискучої публікації про Качанівку в журналі «Столица и усадьба» за 1915рік. Завдяки його спогадам дізнаємось про господарів Качанівки, їх характери, смаки, спілкування з відомими особистостями та про традиції садиби.

Десятки років Михайло Володимирович присвятив цим дослідженням. До нас дійшла лише частина його доробку, та й то завдяки його дружині, яка в нелегкі часи завжди з собою носила валізу з паперами чоловіка. А далі зберігачем сімейних реліквій стала його донька Ірина Михайлівна Тарновська. Саме завдяки їй вийшов спеціальний випуск, присвячений родині Тарновських, були передані фото з сімейного архіву.

Читати далі...

О.М.Лазаревський

Оксана Петренко, завідувач відділу науково-освітньої роботи НІКЗ «Качанівка».

Хранитель минувшини.

(до 180-річчя від дня народження О.М.Лазаревського)

«Восхищался коллекцией и с тревогой думал о ее будущем». Такий запис у альбомі «Качанівка» в черговий приїзд до садиби влітку 1888 року залишив визначний історик Олександр Матвійович Лазаревський. Вже на той час, як істинний патріот України та знавець музейної справи, він чудово розумів цінність колекції українських старожитностей, що була однією із пристрастей господаря Качанівки Василя Васильовича Тарновського-молодшого.

8 червня (за ст.стилем) 1834 року на хуторі біля села Гирявки Конотопського повіту в сім'ї Лазаревських народився черговий хлопчик, якого назвали Сашком. Дитинство його пройшло «…у панському малозаможному домку під солому, з подвір'ям, обнесеним високою лісою, з дошками, засипаними землею, зі старим садом, городами, розлогими левадами, окопаними ровами, з густими гаями навколо на декілька верств узбережжям річки Торговиці».

Закінчивши повітову школу в Конотопі, десятирічний Олександр разом зі старшим братом Василем виїжджає до Петербурга, а звідти – в Оренбург. Саме там, на чужині, він усвідомив, що то є туга за батьківщиною. Там з любов'ю почав ставитись до українських пісень, української мови та всього українського. Повернувшись до Петербурга, навчається спочатку у другій хлоп'ячій гімназії, а потім на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, ...

Читати далі...

І.Ю.Рєпін

організатор екскурсій НІКЗ “Качанівка” Захарченко О.Є.

Неперевершений майстер пензля.

Народився майбутній художник 5 серпня 1844 року недалеко від м.Харкова в маленькому містечку Чугуєві, в сім’ї військових поселян, що в табелі про ранги перевищувало звання хіба що кріпака. Із самих юних років Ілля мав хист до малювання за яким проводив багато часу. Все життя вірив, що саме малювання принесе в майбутньому йому славу, але розраховувати на гідну освіту хлопцю не доводилося і тому він став курсантом військової школи, вступив на відділення топографії, яке невдовзі було закрито. Близько чотирьох років Рєпін працює в артілі Бунакова, куди його влаштував його батько і весь цей час, займаючись іконописом та реставрацією старовинних іконостасів, мріє про інше. На церковних замовленнях зумів відкласти 100 рублів і поїхати до Петербурга. З першого разу йому не вдалося втупити до бажаної Академії мистецтв, бо не мав поняття про класичний малюнок. Мрія малювати додавала йому терпіння і Ілля вступає до малювальної школи на підготовчі курси, де викладав І.Н.Крамской, і який дав рекомендацію Рєпіну для вступу до бажаної Академії в Петербурзі. Тут же робить величезні успіхи і вже через місяць його малюнки займають перші місця.

Саме після поїздки на Волгу в 1873 році Ілля Рєпін пише картину «Бурлаки на Волзі», за яку отримав європейську популярність. Над картиною Ілля натхненно працював три роки. Він вишукував більш виразнішу композицію і підходящих типажів. Картина побудована так, що персонажі рухаються із глибини на перед, але фігури не закривають один одного. Це зроблено з високою майстерністю. Перед нами ціла низка персонажів, кожен із яких самостійна портретна особа. Рєпін розбиває ватагу бурлаків на окремі групи, вдало підбирає персонажі різні по характеру, темпераменту, типажу. Публіка побачила картину у Відні, на всесвітній виставці і миттєво оцінила майстерність Рєпіна - художник отримав європейську популярність. «Бурлаків на Волзі» практично відразу купив російський великий князь для власного зібрання.

Читати далі...

О.Я.Волосков

організатор екскурсій НІКЗ “Качанівка” Л.І.Клочко.

Качанівка очима художника.

Волосков Олексій Якович належить до представників академічного пейзажного живопису 19ст.

Народився в 1822р. в місті Ржев. З самого народження доля не обіцяла малому Волоскову радісного життя. Вроджена «слабкість в ногах» прикувала його до милиць, і в кращому випадку на нього чекала служба при торгових закладах багатих родичів. Та хлопчикові понад усе хотілось учитись. Поштовхом до цього стало його спілкування із художниками живопису. Його ровесники, які були молоді і здорові, часто приїзджали до Ржева писати краєвиди міста та портрети деяких міщан. Дещо і сьогодні можна побачити в Третяківській галере ї. Ось так у хворого хлопчика зявилася Мрія. Але чого вона йому коштувала? Насмішки поза спиною-бо цей світ жорстокий у будь-якому віці і столітті,- гіркі сльози матері, якій було безмежно жаль своє слабке дитя, сварки у сімї: купцеві йти в художники чи артисти - ганьба. Та все ж таки домігся благословення рідних, отримав від них кошти і в 15 років поїхав до Петербурга.

В 1881р. був зарахований до Академії мистецтв. Починає в пейзажному класі під керівництвом М. М. Воробйова. Імя О.Я.Волоскова в екзаменаційному листі Академії часто стоїть поряд з імям Т.Г. Шевченка. Спираючись на важкі милиці ,чим викликає цікавість відвідувачів, копіює картини Єрмітажу, вчиться майстерності у майстрів минулого.

Читати далі...

Л.М.Жемчужников

організатор екскурсій НІКЗ “Качанівка” О.Є. Чепуль.

Україна у долі художника Л.М.Жемчужникова (14(02).11.1828 - 06.08(24.07).1912)

Лев Жемчужников був людиною талановитою, живою, чесною, доброю, щиро закоханою в мистецтво і поезію.

Лев Михайлович Жемчужников народився у дворянській родині М. М. Жемчужникова і княгині О.О.Перовської (позашлюбної дочки О.К.Розумовського) в с.Павловка, Орловської обл., РФ, тепер м.Пушкін Санкт-Петербурзької міськради, РФ). Його батько був сенатором і обіймав посаду цивільного губернатора Петербурга. Брат поета, сатирика і гумориста Олексія і поета Володимира Жемчужникових. Доводився небожем відомому письменнику Антонію Погорельському (О.О.Перовському), двоюрідним братом Олексію Толстому. Як виходець з родини військовиків, з дитячих літ пройшов сувору науку. Шестирічним хлопчиком (на той час його мати померла) Л.Жемчужников був відданий до Царськосельського корпусу, у 1838 р. переведений до 1-го кадетського, а в 1843 р. – до пажеського корпусу. Вже там у нього проявився художній талант – юнак починає вивчати історію мистецтв, оглядає приватні збірки творів, буває у майстерні видатного скульптора П.К.Клодта, згодом знайомиться з Карлом Брюлловим, учителем Т.Шевченка. Улітку 1848 p., закінчивши пажеський корпус, відмовившись від подальшої кар'єри, присвячує себе мистецтву та літературно-критичній діяльності. У 1849-1852 р.р. навчається в Петербурзькій академії мистецтв у Карла Брюллова та Олексія Єгорова. Роки, що їх Жемчужников провів у Петербурзькій Академії, не задовольняли його, бо справжньою школою для нього стало народне життя України.

Читати далі...

фото В.Тарновського

Заступник генерального директора по науково-дослідній роботі Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» Шевченко Тарас Михайлович.

Стаття до 200 річчя Тарновського-старшого.

Качанівська земля здавна відома своїми славетними господарями, представниками славетного роду Тарновських, які на протязі фактично всього ХІХ ст. володіли цією перлиною садово- паркового мистецтва. Ця родина в історії ічнянського краю зіграла визначальну роль. Саме завдяки їм нашу землю відвідували і насолоджувалися ічнянською природою такі визначні представники науки, культури і мистецтва як Тарас Шевченко, Михайло Глінка, Микола Гоголь, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, брати Маковські Костянтин та Володимир та багато інших.

Всіх їх імен і не злічити, бо альбом для почесних відвідувачів Качанівської садиби налічує на сьогодні більш ніж 600 автографів, з яких дешифровано близько половини. Та головне тут те, що всі ці люди прагнули до Качанівки не випадково.Всіх їх вабила можливість не лише відпочити у хлібосольних господарів, а й можливість творити, бо Качанівка має неперевершену мистецьку ауру, яка надихнула не одного митця на створення визначних шедеврів.

В цьому аспекті виразно постає постать Михайла Глінки, який практично більш ніж за два з половиною місяці створив по суті все те, що зробило його прізвище невмирущим і до сьогодні: оперу «Руслан і Людмила», романси «Не щебечи соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі», «Гімн господарю», який було присвячено власнику садиби Григорію Тарновському. І цей приклад з М.Глінкою не поодинокий. ...

Читати далі...

малюнок дівчини

Заступник генерального директора по науково-дослідній роботі Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» Шевченко Тарас Михайлович.

Василь Тарновський-молодший – зберігач українських народних традиції та звичаїв качанівської садиби.

Українська земля протягом декількох століть не мала своєї державності, але мала досить гарний і працьовитий народ. Взагалі, кожну народність відокремлюють та ідентифікують від іншої народності певні ознаки. До них належать: мова, звичаї, традиції і, що головне, самоусвідомлення себе як народу. Українська народність, не маючи своєї національної держави, ідентифікувала себе за мовною ознакою і звичаєвими традиціями.

На кін. ХVІІІ ст. українські землі в складі Російської імперії, остаточно втративши залишки своєї державності, були включені до загальноімперського адміністративного устрою, українська козацька старшина прирівняна в правах до російського дворянства. Отримавши широкі економічні привілеї, українська козацька еліта остаточно відмовилась від традицій своїх предків, перестала бути носієм ідей української державотворчості.

На поч. ХІХ ст. основним осередком української культури залишилося українське село з його консервативним світобаченням і досить міцними традиціям та звичаями минувшини. Але не всі українські дворянські роди забули історію свого походження. Протягом всього ХІХ ст., а особливо з другої половини, залишалась порівняно невелика група національно свідомих дворян-українців, які прагнули зберегти українську національну самобутність.

Читати далі...

пейзаж, фото

Заступник генерального директора по науково-дослідній роботі Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» Шевченко Тарас Михайлович.

Тростянець – куточок земного раю.

Запитайте себе, коли востаннє ви відпочивали не лише тілом, а й душею. Багато хто і не згадає. На моє особисте переконання душевний відпочинок більш важливий і сприяє кращому відновленню енергетики людини. Відповідно постає питання: де можна відпочити так, щоб забути про всі земні негаразди і хвилювання. На це питання дати стверджувальну відповідь неможливо, бо кожен сам обирає собі місце і різновид відпочинку. Для мене особисто одним з таких місць є Тростянецький державний дендрологічний парк, що на Чернігівщині. Відвідавши його, ви одночасно поринете в історичне минуле та будете насолоджуватися яскравим світом флори і фауни, що досить широко представлена в дендропарку.

Існування сучасного дендрологічного парку в Тростянці досить тісно пов'язане з діяльністю славетного козацького роду Скоропадських, представники якого створили цей неперевершений зразок ландшафтно-паркового будівництва.

Читати далі...

П.І.Харитоненко

Старший науковий співробітник НІКЗ “Качанівка” Шевченко Тарас Михайлович.

Стаття до 155-ти річчя від дня народження Павла Івановича Харитоненка.

Цікаво, скільки потрібно часу, щоб забуті імена видатних людей минувшини були знані й шановані в сьогоденні? Напевно ще досить багато. Після жовтневого перевороту 1917 року про багатьох митців, меценатів, політичних діячів і всіх тих, хто не підходив під тип “совєтської” людини, було заборонено не тільки говорити, а й згадувати про них. А ті відомості, які й можна було знайти, були начисто спотворені радянською ідеологією.

Серед таких забутих імен слід згадати постать Павла Івановича Харитоненко, людини, яка зробила в рівнозначній мірі вагомий внесок у розвиток економічного потенціалу та мистецького життя нашого краю на зламі ХІХ – ХХ ст. Відтак характеристика цієї постаті вимагає переоцінки і розстановки нових акцентів в його діяльності.

Прізвище українських Харитоненків стоїть в одному ряду з такими відомими в Російській імперії промисловцями, як Терещенки, Демидови, Ситіни. Але Харитоненки були відомі не лише як багаті і ділові люди, а й як колекціонери і меценати, покровителі розвитку освіти, науки, мистецтва, літератури.

Читати далі...

М.Ф.Біляшівський

Старший науковий співробітник НІКЗ “Качанівка” Шевченко Тарас Михайлович.

до 140-річчя від дня народження Миколи Федотовича Біляшівського.

На кінець ХІХ ст. в Україні археологія як наука переживала період свого становлення. Ця справа трималась в переважній своїй більшості на плечах ентузіастів при фінансовій підтримці приватних осіб. Багато археологів, імена яких на кін. ХІХ – поч ХХ ст. не зходили з вуст всієї наукової інтелігенції, на сьгодні є забуто. Але залишились і такі імена які були вписані золотими літерами в сьогоднішню наукову археологію, стали напівлегендарні у свідомості молодих археологів сучасності. Серед чільної когорти цих зубрів археологічної думки кін. ХІХ – поч. ХХ ст. заслуговує на особливу увагу постать Миколи Федотовича Біляшівського, людини яка цікава нам не лише своїм вагомий вкладом в археологічну думку свого часу, а й тим що саме він відвідував нашу Ічнянську землю, гостюючи у відомих меценатів і колекціонерів Тарновських.

Читати далі...

палац Сокиринці, фото

Старший науковий співробітник НІКЗ “Качанівка” Шевченко Тарас Михайлович.

Сокиринці – забута історія.

Садибне життя, що вирувало на Лівобережжі на протязі другої пол. ХУІІІ – всього ХІХ ст. знайшло своє відображення в садибних комплексах, що були створені дворянами на власних земельних володіннях. Не можливо уявити собі дворянську садибу без архітектурного комплексу поєднаного з парком. Розміри і масштабність дворянської садиби залежали в першу чергу від матеріальних можливостей її власників. А форму садиби здебільшого визначав архітектурний стиль тієї епохи в поєднанні з вподобаннями самих власників. Відтак дворянських садиб на території Українського Лівобережжя було на середину ХІХ ст. достатньо, але справді масштабних і величних комплексів створено не так і багато. Серед переліку цих маєтків хотілося б розповісти про садибу Галаганів Сокиринці, що на Чернігівщині.

Читати далі...

Костомаров

Старший науковий співробітник НІКЗ “Качанівка” Шевченко Тарас Михайлович.

До 120 річчя від дня смерті М.І.Костомарова.

Серед багатьох визначних діячів науки, культури і мистецтва, які відвідали нашу Ічнянську землю, визначне місце посідає відомий історик, етнограф, публіцист, письменник, критик Микола Іванович Костомаров (1817-1885), який став батьком української історичної науки. Його вклад у розвиток історичної думки є досить значним. Цей доробок включає в себе ряд об’ємних монографій, велику кількість статей розвідок. Слід також зазначити, що теми його історичних робіт торкались як української так і російської історій, що говорить про широке поле діяльності цього вченого.

Народився майбутній видатний діяч 16 травня (4 ст. ст.) 1817 року в селі Юрасівка, Острогозького повіту Воронежзької губернії.

Читати далі...

ц/завод

Старший науковий співробітник НІКЗ “Качанівка” Шевченко Тарас Михайлович.

До 160-ти річчя з дня заснування Парафіївського цукрового заводу.

Важко знайти в Ічнянському районі підприємство, яке б протягом всього часу свого існування не тільки залишалось на плаву, а й посідало лідируючі позиції за обсягами виробленої і збутої продукції, створенню робочих місць. Не для кого не є таємницею, що сьогодні в районі реально прибутково працює три підприємства: Парафіївський цукровий завод, Ічнянський завод сухого молока та масла, Ічнянський спиртовий завод. Ці підприємства являють собою не лише економічну опору нашого району, а й водночас це найбільші донори в місцеві бюджети, місце роботи багатьох наших земляків. З цього, нажаль не великого, переліку підприємств лідируючі позиції вже багато років посідає Парафіївський цукровий завод. Це підприємство має досить давню історію і протягом всього часу існування, за різної політичної, економічної ситуації в нашому краї не втрачало провідних традицій.

Читати далі...

фото НГПУ

Григорій Петренко, історик “Качанівка”.

До 200-річчя з дня народження українського і російського письменника Миколи Васильовича Гоголя.

Ніжинська гімназія вищих наук була відкрита 4 вересня 1820 року на кошти канцлера Росії князя О.А.Безбородька та його брата І.А.Безбородька. Навчальний корпус гімназії споруджувався протягом 1805 – 1817 р.р. в стилі класицизму за проектом А.І.Руска на околиці Ніжина – Магерках над річкою Остер (тепер це вже центр міста). Гімназія мала статус проміжного навчального закладу між університетами й губернськими гімназіями і користувалась особливими правами і привілегіями. На той час це був один з найпрестижніших навчальних закладів царської Росії.

Читати далі...

малюнок козака з гарматою

Старший науковий співробітник НІКЗ “Качанівка” Шевченко Тарас Михайлович.

Історія качанівського скарбу.

Вивчення кожного періоду історії залежить від вивчення джерелознавчої бази. Її утворюють речові та писемні джерела, вивчаючи які дослідник може робити дослідження, аналіз і, що головне, висновки. Таким чином формується розуміння і уявлення певного історичного відрізку.

При різносторонньому вивченні козацької минувшини просто неохідно достименно вивчити речові джерела цього періоду. В свою чергу, їх зібрання формують колекції, які різняться за своїм кількісним і якісним складом. В даній дововіді автор хоче висвітлити значення та історичний шлях однієї з найкращих колекцій, яка коли-небудь збирались і формувалися на теренах українських земель. Мова піде про зібрання відомого мецената В.В.Тарновського-молодшого (1837 – 1899), який в своїй садибі «Качанівка», що на Чернігівщині, зібрав унікальну колекцію українських старожитностей.

Колекціонування як суспільний феномен має давні корені і супроводжує людину, принаймні, з античних часів. В Росії мода на колекціонування припадає на ХУІІІ – поч. ХХ ст., що пояснюється, насамперед, значним піднесенням в той час науки і культури, зростанням інтересу до історії й мистецтва.

Читати далі...

НІКЗ Качанівка, НИКЗ Качановка, сайт Качановка, палац Качанівка, заповідник Качанівка, заповедник Качановка, Тарновський, Буренко, kachanovka, Черниговской области, Ичнянского района